Щасливі разом, або під вінець – у поважному віці (Фото)

Чудовий матеріал про прекрасну пару, яка вчергове доводить: неважливо скільки вам років – справжню любов можна зустріти будь-коли. Головне, не забути озиратися навколо.

Публікуємо з люб’язного дозволу редакції газети “Деснянка” та її головного редактора Лариси Галети історію про пару артистів Міського палацу культури – керівника хору “Десна” Миколу Олексієнка та його дружину Валентину Кочубей. Вони настільки вразили редакцію, що пан Микола та пані Валентина стали героями обкладинки газети. Тож, читайте.

 

Історія закоханих артистів: художнього керівника заслуженого народного аматорського хору України «Десна» Чернігівського міського палацу культури Миколи Олексієнка та солістки цього ж колективу Валентини Кочубей. Обоє вважають, що їхні почуття – назавжди, бо для кожного з них кохання хоч і не перше, але точно останнє. Під вінець стали три роки тому, пані Валентина у 64 роки, а пан Микола – у 70. Кажуть, що відчувають себе найщасливішими в світі!

 

Особливість «Десни»

 

Ми зустрілися в обідню пору в міському палаці культури. Сюди на репетиції, упродовж майже 70 років, тричі на тиждень з усіх куточків Чернігова злітаються аматори-виконавці української пісні. Творчий колектив налічує чотири десятки ентузіастів найрізноманітніших професій та ветеранів праці! Більшість з них – це жінки, віковий діапазон учасників – 40-80 років!

 

– Наш хор «Десна» створений у 1951 році на базі фабрики первинної обробки вовни, – почав з історії колективу заслужений працівник культури України Микола Олексієнко. – Засновником і першим керівником був заслужений артист України Леонід Пашин, учень відомого Григорія Верьовки, який, до речі, навіть допомагав колективу із матеріалом. Із 2010 року хор очолюю я. Взагалі ж разом з «Десною» вже 48 років, прийшов у колектив, коли мені було всього 26-ть. Спочатку грав на баяні, а потім керував оркестровою групою. Свого часу закінчив Чернігівське музичне училище імені Ревуцького та Харківську консерваторію. Багато років працюю за сумісництвом у Чернігівській музичній школі №2.

Звання «народний» хору присвоєно – у 1961-му, «заслужений» – у 1967-му. Колектив відомий не лише на Чернігівщині, але й далеко за її межами. За свою багатолітню діяльність виступав на великих і малих сценах понад п’ять тисяч разів! А, може, й більше. Славиться розлогим репертуаром (має понад сотню обробок українських народних пісень та півсотню творів місцевих авторів), багатоголоссям, неймовірною фізичною витривалістю. Його особливість – автентичні пісні, деякі з них знайдені під час етнографічних мандрівок Чернігівщиною. Тобто хор «Десна» співає в особливій манері Поліського краю.

 

– Спільна творчість з колективом мене захопила з перших днів, – відзначає Микола Олексієнко. – Справді, люди як раніше, так і нині хочуть співати. Звідки тільки не було у нас співаків?! І працівники камвольно-суконного комбінату, «Хімволокна», лікарень, пошти… Колектив наш аматорський, тож усі, хто мав і має бажання, приходять до нас. Звичайно, що не всіх підряд ми беремо в колектив, адже хор потужний, і ми маємо тримати цей рівень. Скажу так, кожен докладає максимум зусиль. Інколи й бідкаються під час репетиції, мовляв, вимагаю від них як від професіоналів. Та кожен розуміє, що колектив носить почесне звання «заслужений» і щоб цьому відповідати, потрібно добряче попрацювати. Що ми й робимо.

 

Він

 

Музикант, баяніст, хормейстер Микола Олексієнко народився і виріс на Носівщині – в селі Мрин. У селі найстаршого сина й досі виглядає сива ненька – 92-річна Любов Василівна.

– За будь-якої можливості я завжди намагаюся провідати свою дорогеньку маму, вона живе з моєю найменшою сестрою, – розповідає про рідню пан Микола. – Нас у батьків – четверо, я і три сестри. Мама – майстриня, усе життя пропрацювала в швейному ательє. До речі, уміє грати на гітарі. Батько брав участь у Другій світовій, опісля війни й до пенсії трудився в колгоспі зоотехніком.

 

Свою трудову діяльність Микола Олексієнко розпочинав у Мені, у музичній школі, паралельно працював з колективами художньої самодіяльності місцевого будинку культури.

 

– Зі своєю першою дружиною Людмилою, піаністкою, познайомився на роботі, коли повернувся з армії, – згадує. – Ми одружилися і переїхали до Чернігова, працювали у вечірній музичній школі, потім Людмила викладала у музичному училищі та в школі мистецтв, а я – весь час у музичній школі №2.

 

Разом виростили трьох дітей, дві доньки стали музикантами, на жаль, старша Наталія – піаністка – через тяжку хворобу померла. Менша Тетяна грає на скрипці під керівництвом батька у хорі «Десна». В цьому колективі вона ще з часів навчання у музичному училищі. Син Микола хоч і став програмістом, але теж глибоко пов’язаний з музикою, закінчив музичну школу, грає і на баяні, як тато, і на фортепіано, як мама. А ще, каже Микола Олексієнко, син гарно співає.

 

– Не всім бути професійними музикантами та співаками, – каже це з посмішкою. – Головне, щоб людина жила своєю справою. Я онука свого вчив грі на баяні, ніби він спочатку захопився, а тоді сказав: «Ні, діду, не моє». І взявся самостійно освоювати гітару. Якщо подобається – нехай старається, тим паче, музичну грамоту я йому вже заклав.

 

Взагалі ж Микола Олексієнко вважає себе багатим дідусем, адже має шестеро онуків.

 

Вона

 

У 1984 році у хорі «Десна» з’явилася Валентина Кочубей – нині незмінна, упродовж 37 років, солістка. Родом співачка із Прилук, з багатодітної сім’ї.

– Вся наша родина була співучою, особливо гарний голос мав батько, – каже пані Валентина. – Я була найменшою, десятою дитиною. Всі ми вивчилися, четверо здобули вищу освіту, шестеро – середню спеціальну. Я маю економічний фах, тривалий час працювала в облспоживспілці, потім в обласній лікарні, поштамті… Мама все своє життя присвятила дітям, була домогосподаркою. Дуже смачно готувала, випікала, була великою майстринею у цій справі. А тато зводив будинки, також працював забійником худоби. Ця робота на той час була досить затребуваною.

 

Зі своїм першим чоловіком Миколою Кочубеєм, вмілим зварювальником, виростили доньку Жанну, вона лікарка. Діждалися двох онуків. Старша навчається в Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого в Харкові.

 

– Даша гарно співає, учасниця оркестру вишу, грає на скрипці, фортепіано і гітарі, а ще має чорний пояс з тхеквондо, – пишається онукою бабуся. – Молодший онук Андрійко, йому вісім років, теж займається тхеквондо і теж любить музику.

 

Усе трудове життя Валентини Кочубей було пов’язане з бухгалтерією і піснею.

– Коли донечка пішла до садочка, я стала працювати в облспоживспілці економістом, – розповідає пані Валентина. – І якось моя подруга й колега Зінаїда Терещенко, знаючи мої вокальні здібності, запропонувала спробувати себе у хорі «Десна». Мені тоді якраз виповнився 31 рік. До речі, нещодавно Зінаїда святкувала 80-літній ювілей, і вона й досі активна учасниця нашого творчого колективу.

 

Коли вперше Валентина Кочубей прийшла на репетицію хору і почула виконання пісень, подумала: «Оце рівень! Я зроду так не заспіваю.»

 

– Григорій Драгинець, на той час художній керівник «Десни», прослухавши нас наприкінці, нічого не сказав, тож ми й пішли собі, – згадує. – На другу репетицію я вже не осмілилася з’явитися. І лише, як то кажуть, з третьої спроби, після настійливого телефонного дзвінка керівництва хору, я таки стала відвідувати зібрання. Через місяць хор «Десна» виступав уже в Прилуках, і я – в якості солістки.

 

Материнське благословення

 

І в Миколи Олексієнка, і у Валентини Кочубей у житті так трапилося, що не стало їхніх половинок. Він попрощався зі своєю дружиною дев’ять років тому, вона з чоловіком – як чотири. В обох трагічних випадках хвороби виявилися непереможними. Обидві подружні пари прожили разом по чотири десятки літ.

 

Їм здавалося, рани від втрати коханих людей ніколи не загояться. Життя на якийсь час втратило сенс. Але завдяки пісні і творчості, спілкуванню з однодумцями – усе пережилося. Принаймні, з думками звиклися. А з часом у обох з’явилися нові взаємні почуття.

 

– Разом ми три роки, живемо дружно, один одного підтримуємо, – каже пані Валентина. – Наше рішення підтримали діти й онуки обох родин.

Вінчалися Валентина і Микола в церкві Михаїла і Федора в Чернігові. Після церемонії гучного застілля не справляли. Вчотирьох із друзями подію відмитили в кафе. Пані Валентина вдягла ніжну і легку білу сукню – справжня наречена!

 

– На шлюб нас благословили Валентинина єдина донька і моя мама, – розповідає пан Микола.

 

У його Мрині «Десна» з концертом неодноразово виступала. Учасників хору ненька знала всіх. І коли син розповів про почуття до однієї з учасниць колективу, мама одразу вказала пальцем (на афіші хору) на його обраницю. І додала: «Моя душа спокійна за тебе, сину.»

 

– У нас не прийнято вдома розмовляти про роботу, – зазначає дружина. – Моя справа – щоб був затишок. Я люблю, аби усе було до ладу: і чисто, і гарно, і смачно. Як і моя мама, обожнюю готувати. Це і борщ, і розсольник, капусняк, куліш, солянка, голубці, налисники, холодець, пироги усілякі… З цибулею – смачні-смачні! Мій чоловік усе з апетитом їсть.

 

Не тільки піснею живе подружжя. Разом подорожують, приміром, їздили кілька разів до Карпат, Кам’янця-Подільського.

 

Не цураються і праці на землі, у Валентининої доньки город біля будинку є, тож усі разом працюють. Вирощують городину, а пані Валентина – ще й квіти.

У вільну годину господиня в’яже або шиє. А господар любить читати книжки.

 

Про що мріють? Щоб скоріше закінчилася пандемія. Щоб в Україні настав мир. Щоб усі діти були щасливі і виросли хорошими людьми. А собі бажають здоров’я та довгих років спільного життя.

 

«Люблю і співаю, а співаю, бо люблю!»

 

Миколі Олексієнку вистачає сили, енергії і натхнення працювати з кількома творчими колективами. Каже, що саме спілкування з людьми, постійний рух його окрилюють.

 

– Я також вдячний долі, що маю поряд кохану жінку, муд­ру, розумну, – щиро так мовить. – Я побачив у ній Людину з великої літери. Валя завжди говорить те, що думає, відверта і людяна. Здавалося б – солістка хору, мала б носа дерти (буває, співає дуже складні твори, що, як кажуть, не кожному по зубах). Від її виконання мурахи по спині. А у неї немає зверхності й близько. Вона лиш скромно скаже: «Це заслуга батьків і Господа Бога».

 

Валентина Кочубей зізнається, що не любить хвалебних од. І оце інтерв’ю – перше в її житті. Каже, публічність у пресі її ніколи не приваблювала і навіть трохи лякала.

 

– Мені легше і простіше зі сцени проспівати, – посміхається артистка.

 

У своєму чоловікові вона бачить порядну і скромну особистість, зі спокійним характером, справжніми почуттями:

 

– Як кажуть, я люблю і співаю, а співаю, бо люблю!

 

Через карантин заслужений народний аматорський хор «Десна» виходить на сцену набагато рідше ніж зазвичай. Але репетиції наразі не припиняють. Готуються до великого ювілейного концерту – в листопаді «Десні» виповниться 70 років!

 

– Керувати таким поважним колективом – відповідально і почесно водночас. Сьогодні не побоюся сказати: я всіх вас люблю, – зізнається наставник «деснянців» Микола Олексієнко, ніжно тримаючи за руку свою Валентину.

 

Лариса ГАЛЕТА, газета «Деснянка», посилання на оригінал тут

Фото авторки та із сімейного архіву Валентини Кочубей і Миколи Олексієнка

Tags: , , , , , , ,