14/07/2020

Співкерівник театру танцю “Слов’яни” Міського палацу культури Марина Дядечко: “Ім’я колектива приносить тільки удачу!” 

Практично усе своє життя вона присвятила красі, грації, вихованню. Або, як це коротенько звучить – танцям. Марина Дядечко цього липня святкує свій шостий ювілей, хоч у суспільстві не заведено зазначати жіночий вік, проте пані Марина махає рукою, мовляв, чого тут соромитися. І дійсно. Коли вік – то не дата у паспорті, а новий щабель розвитку, опанування умінь, то, виходить, що цим пишатися треба, бо твій особистий рівень зріс на ще один рік.  

З власними здобутками у пані Марини вже давно все гаразд – родина, улюблена справа, хороша фізична форма, цілі покоління учнів. Є така голлівудська стрічка з розумницею Сарою Джесікою Паркер під назвою “Як вона все встигає?”. Нам здається, що американські сценаристи цілком могли надихатися і долею Марини Дядечко. Відмінниця освіти, володар усіх можливих грамот та подяк України (вдома зберігає оттакенну стопку!), її колектив, який носить звання “народного художнього”, мама і просто красуня – звісно, ми не могли пройти повз таку особистість та розпитати про її секрети успіху. Отже, цікаве інтерв’ю з нашою ювіляркою. 

 

Одразу на початку розмови наша героїня зауважує: колектив Міського палацу культури «Слов’яни» – то спільний проект її і її чоловіка Володимира Дядечка, з яким вони разом ось уже чверть століття керують цим театром танцю. Тож, сама пані Марина – є співкерівником. 

 

– Ну як же без танців, це ж усе наше життя! – сплескує Марина Ігорівна руками. Вона не уявляє себе у іншій іпостасі. Вона не дивилася балет і не фанатіла від Майї Плісецької. Взагалі вся родина у Кременчуці була не артистична, ніхто не танцював. Але, коли Марині виповнилося 5 років, то дідусь взяв її за руку і відвів на танці до місцевого Палацу піонерів. Рішення дідуся виявилося доленосним. 

 

– І першим моїм балетмейстером був артист Одеського оперного театру Ілля Якович, на жаль, вже не пригадую його прізвища, – розповідає Марина Дядечко. 

 

Але наука потрапила на добру ниву, танці настільки сподобалися юній Марині, що після школи вирішила – буде артисткою балету і вступила до відповідного вишу. 

 

– До нас приїхав балетмейстер з філармонії Чернігівської, він їздив по всій Україні – якраз на випускні іспити, набирав артистів, направлення було до Кіровоградського театру. А я обрала Чернігів, тоді, у 1980-му там у філармонії теж був набір. 

– Тобто, це був знак долі?

– Гадаю, що так.  

– Не шкодуєте?

– (посміхається) Ні, звісно! 

 

Саме у обласній філармонії пані Марина зустріла свого чоловіка – Володимира Дядечка, який теж там працював. Та про це – трохи згодом. 

– Кажуть, тоді був такий щільний графік, що навіть і обернутися, роздивитися не встигали?

– Так. Дуже щільний. У нас було по два виклики. Вранці – з 10 до 13 години і ввечері – з 16 до 19-ї. Так ми репетирували. Робили нову танцювальну програму. Фізично це було нелегко.   

– Я уявляю, які ваночки для ніг робили, щоб бодай ходити… 

– Ну так. Нормально. Але це ж праця… Ми були у складі ансамблю пісні та танцю “Десна”. У радянські часи було таке явище як Дні дружби між українськими та чехословацькими містами. Є місто-побратим Чернігова Градець-Кралове і от творчий потяг дружби спочатку їхав туди. Але виявилося, що у Міському палаці культури хіміків був хор “Десна”. Тож, аби уникнути плутанини – вже на місці – наш ансамбль перейменували у “Полісся”.  Ще виступали у Празі на величезній сцені, там був гала-концерт, здається, у Палаці спорту. Тоді ми випадково зустрілися з моїм першим балетмейстером з Кременчука, він у Празі в ансамблі пісні та танцю Центральної Групи Військ теж працював артистом балету. Військовий ансамбль спускався зі сцени, а ми підіймалися, тож, перетнулися на сходах. Він запитує: “Хочете працювати?”. А ми щойно з Володимиром Васильовичем розписалися, у нас якраз був медовий місяць, отакий – на гастролях у Чехії (сміється). 

– Замість моря на гастролі… 

– Ну так! Ми разом з чоловіком в один голос відповідаємо на запитання “Так, хочемо працювати!”. Пройшли серйозну таку комісію. Тоді це все було дуже ретельним, закордон все ж таки. Тож, нам надіслали виклик і ми поїхали у Чехословаччину на три роки – з 1982 по 1985. 

– Чим вам найбільше запам’яталися ці роки? 

– А у нас там донька народилася! З тих пір, я закохана у Чехію, реально дуже красива країна. Ми жили тоді у містечку Міловіце, де розташовувалася Центральна Група Військ, бували у гірському курорті Крконоше. Але на гастролі їздили по всіх чеських містах. Що тоді ще запам’яталося? Ми працювали у фактично військовому колективі. Дисципліна була неймовірна. Все було жорстко, так, як заведено. Я такого ніде не бачила. Особливих творчих розходжень у нас не було, бо ансамбль виступав у військових мундирах, ще були номери на тематику Другої світової, по родах військ, були і виступи у чеських костюмах, і в наших – українських. 

 

– Ви згадали, що до Чехословаччини ви потрапили вже у статусі родини, а як познайомилися зі своїм чоловіком – паном Володимиром?

– Там же, у філармонії у Чернігові. Я прийшла на роботу 8 січня 1980-го, а Володимир Васильович – у листопаді того ж року. 

– Любов з першого погляду чи з першого па?

– Важко сказати. Все було поступово. Він до цього 4 роки пропрацював балетмейстером у колективі “Менщина” в Мені, він сам родом звідти. Чим він мене підкорив? Своєю надійністю, порядністю, чесністю, своїми позитивними якостями. Він красиво залицявся, щоправда, уся романтика та квіти були тільки на роботі, бо ми весь час працювали, концерти, гастролі. Але він вмів зробити так, що все було красиво. 

– Ви казали, що ваша донька народилася у Чехословаччині. Тобто, росла такою класичною дитиною артистів – за кулісами. Важко було доглядати за нею?

– У молодості все вдається легко. Та й діти весь час їздили з нами – на гастролі, на концерти. Скрізь. Артистичні діти – вони дисципліновані, виховані, вони – бійці. 

– Ну ви, виходить, взагалі боєць у квадраті – мало того, що артистка, так ще й у військовому колективі… 

– До речі, у нас є грамота від Устінова, радянського міністра оборони. Персонально вручав. 

– Мабуть, десь у рамочці висить?

– Та ні. У стопці. Разом з усіма іншими. 

– А стопка велика?

– Велика (сміється). 

 

– Ну ось ви пропрацювали кілька років за кордоном, повернулися до України, до Чернігова. Коли прийшло відчуття, що вже доросли до свого окремого колективу?

– Коли наша донька підросла і пішла у перший клас, то при Чернігівському облмуздрамтеатрі відкрилася експериментальна студія. Там були ази режисури, етика, естетика, акторська майстерність, хореографія. Це називалося театр-студія “Орфей”. Тож, донька пішла у такий клас. Також нам, як творчому подружжю, запропонували вести хореографію. Ось таким був наш перший самостійний досвід. За рік студія припинила своє існування. Але тодішній директор 1-ї школи Людмила Геращенко сказала, мовляв, давайте, діти хочуть займатися, можливо, треба організувати окремий колектив. Як факультатив. Ось так ми почали займатися вже самостійно. 

– Ну і як вам? Не шкодуєте, що взялися за таку велику справу?

– Що ви! Це – наше життя! Ми живемо цим. 25 років тому ми усвідомили, що потрібно бути відповідальними, навчитися брати на себе відповідальність. Навіть на свою невелику філармонійну зарплату я завжди примудрялася купувати якісь тканини, мереживо, потроху пробувати за допомогою батьків шити костюми. Ось так і творилася історія театру танців “Слов’яни”. У травні цього року ми повинні були святкувати – був заброньований зал, планувався великий ювілейний концерт “Слов’янам – 25”. Але… Всі знають, що нині пандемія. Ми все скасували. Оскільки карантин усе зіпсував, то ми чекаємо, коли це все закінчиться і вже у 21-му році, я сподіваюся, ми проведемо свій концерт. Ми мріємо зібрати повний зал, а не так – поодинці, зробити якісне шоу. Ми готуємося. Ставимо нові  номери. 

– А “Слов’яни” з першого дня носять таке ім’я? 

– Так. Театр танцю “Слов’яни”. Я хотіла спочатку, щоб колектив називався “Сіверяни”, оскільки у давнину саме таке слов’янське плем’я тут жило. Але потім з’ясувалося, що “Сіверяни” у Міському палаці є (сміється). Звісно, хотілося обрати ім’я з більшою прив’язкою до території, але ми вирішили, що бути “Слов’янами” теж непогано, більш узагальнена назва і так і залишилися. Це ім’я приносить нам удачу! Бо ми славимо свою землю і свій народ. 

– Стежите за долею своїх випускників? 

– Аякже! Кілька наших учнів закінчили Українську академію танцю, деякі працювали у національному ансамблі імені Вірського (Національний заслужений академічний ансамбль танцю України імені Павла Вірського – авт.), у Національній опері України, у театрі Оперети (Київський національний академічний театр оперети), у Київському театрі опери і балету для дітей та юнацтва, хтось ще вчиться у виші… Що найприємніше – так це, коли наші учні приводять навчатися до нас своїх дітей. Ті, хто приходять сюди – вони йдуть цілеспрямовано тільки до нас. Бо всі знають – жорсткішої дисципліни, аніж тут – не знайти. Хореографія у “Слов’янах” йде на рівні з вихованням. Батьки часто зізнавалися, що “Після вашої школи нам нічого не страшно. Ви даєте дітям все!”. До нас ідуть ті, хто реально хоче навчатися. Поблажок не даємо нікому. Діти знають, що отримати від нас похвалу – це дуже рідко буває, а якщо і буває – то дійсно заслужено. Можливо, за це нас і цінують. 

 

Марина Дядечко зізнається: ці 25 років самостійного плавання були аж ніяк не легкими. У процесі керівництва колективом довелося опановувати чимало суміжних професій, навіть фахівця по роботі з візовими документами, адже “Слов’яни” мають широку географію гастролей, тільки у закордонних мандрівках побували майже два десятки раз. Тоді ще безвізу не було і тонкощі подання паперів на дитячі візи доводилося осягати самотужки. З останніх професійних новацій – цифрова відеографія. Володимир Дядечко сам знімає і монтує кліпи з виступів колективу. Донька Ксенія – допомагає з веденням акаунтів у соцмережах. Щоправда, говорить пані Марина, вона намагається дистанціюватися від фейсбуку та інстаграму, не читає там коментарі – “у нас на це немає часу”.  

 

– Де б ми не працювали – скрізь нам щастило на добрих, талановитих, професійних і суперпорядних людей, які нас підтримували і допомагали. Ми у кожної такої людини навчалися чомусь корисному, – розповідає одна з керівників “Слов’ян”.

 

Також колектив практикує режисуру, нині в роботі екзотичне Танцювальне дефіле. Складність номеру у тому, що у ньому візьмуть участь всі танцівники “Слов’ян” – від мала до велика. Тож, виступ потребує хорошої координації та злагодженості. Але – це вже деталі, бо танці – справа улюблена, а, отже, навіть складнощі в ній приносять тільки задоволення. 

 

Девіз пані Марини простий – знайти те, в чому можеш реалізуватися з користю та великим задоволенням. І… 

– Працювати. Працювати. І ще раз працювати,  –  з посмішкою закінчує вона розмову. 

 

Фото з сімейного архіву та Віктора Кошмала