Ольга Коцур: “Я вертаю Чернігівщині її справжній голос”

Мабуть, небагато є у Міському палаці культури людей із настільки різнобічними захопленнями, при тому, що всі вони творчі, мистецькі. Ольга Коцур встигає опікуватися двома колективами у МПК (фолк-гурт “Калита”, створений у 2013-му, де вона засновниця та ансамбль “Сіверяни”, де є керівницею), також фольклорним колективом “Горлиця” з с. Шестовиця, народним аматорським хором «Любисток» у с. Хмільниця, а ще вона регент хору Спасо-Преображенського собору, їздить по Чернігівщині з етнографічними мандрівками, записує пісні, пише сценарії обрядових дійств, концертів, торік гурт “Калита” презентував диск “Ой летіла біла пава”. У 2018-му стала лауреаткою обласноі премії «Жінка року», у 2019-му – обласної премії з фольклору імені Василя Полевика. А ще Ольга є рушієм розвитку та популяризації чернігівського фолку, ну і “вишенька на торті” – колекціонування старовинного українського одягу з чернігівськими мотивами. Нині у цієї дивовижної жінки ювілей творчої діяльності – 25 років. Як вона все це встигає? Відповімо – ми не знаємо, але, разом з нашими читачами, щиро цьому дивуємося!

Ми поспілкувалися з пані Ольгою про те, з чого складалися ці 25 років. Вийшло таке чималеньке інтерв’ю. Говорили не соло, а спільно з учасниками колективу “Калита” – Іриною Лагойко, Оксаною Пронченко та акомпаніатором і чоловіком Ольги Коцур Володимиром Макеєвим. Зустрілися у репетиційному класі колективу в МПК, де всі стіни увішані дипломами та грамотами різного гатунку. Від “Червоної Рути” до чернігівського “Чернігів The Best”.  Концерти у Польщі, Білорусі, Литві, Китаю та у багатьох інших країнах. Співаки говорять, що на публіці виставлено далеко не все, решта лежить “десь тут”, в кабінеті. 

Ольга Коцур – корінна чернігівка. Але коріння її родини сягає Чернігівського та Козелецького районів. 

Має вищу освіту – закінчила музучилище імені Л. Ревуцького, а також столичну Академію керівних кадрів. За фахом – хормейстер, регент.  Володіє широким вокальним діапазоном – може виконувати матеріал як академічно, так і народно. Вдома найчастіше слухає класичну музику, оскільки донька за професією викладач музики по класу фортепіано. “Репертуар великий. Немає сенсу слухати щось додатково”, сміються Ольга Коцур і Володимир Макеєв. 

– Співала з дитинства. У нас вся родина, творча, музична. Мій старший брат грав на баяні. А батьки, і бабуся з дідом – співали. Дід мав рідкісний голос – був виводчиком, – розповідає про близьких Ольга Коцур. 

На питання як же ця дівчина опинилася у Міському палаці культури – вона робить глибокий вдих і з посмішкою вимовляє – “Це дооовга історія”. 

– Спочатку був наш Чернігівський філармонійний центр, потім був Обласний методичний центр культури і мистецтв, також колектив “Сіверські клейноди”, а потім – наш Палац. Коли я була студенткою музучилища імені Ревуцького, то завжди думала, що співатиму у Народному хорі філармонійного центру. Це – професійний колектив. І завжди я знала, що там буду, тому що від природи у мене народний голос. Щоправда, у нашому музучилищі, на жаль, такого відділення немає. Є тільки академісти. 

Початок 1990-х, Мюнхен, Німеччина.

 

– А перший запис у трудовій книжці який? 

– Філармонійний центр (задумалася). 95-й рік. У серпні я була вже на роботі. Але ще під час навчання я співала у колективі Спасо-Преображенського собору. Великий хор у нас тоді був – 26 чоловік. Це було ще за 3 роки до запису у трудовій. А до того – у Воскресенській церкві. Тож, виходить вже 29 років творчої діяльності. 

 

– Тоді як вийшло з філармонійним центром? 

– Все просто: мої двоюрідні сестри працювали у Народному хорі в Черкасах і тут в Чернігові. Мені це все дуже подобалося. Це була така моя мрія – потрапити туди. Мій вчитель – Микола Митрофанович Борщ – радив вступити до консерваторії, а я до філармонії. Хотілось бути вдома, ще й гарний колектив трапився. 

Чернігівський академічний народний хор

 

– А до Міського палацу культури коли потрапили? Пам’ятаєте цей момент? 

(перепитує у чоловіка) – Коли це було? (Володимир Макеєв підказує: -У 17-му році). Мені передзвонили як фахівцю з фольклору. Запрошували керівником “Сіверян”. Колектив тоді був у жахливому стані – залишилося тільки 4 людини. Попросили ансамбль зберегти. Обласний методичний центр тоді якраз розформували, тому ми прийшли сюди – на 4 чоловіки. Загалом, у колективі повинно бути хоча б 12, а лишилося тільки четверо. Ну слава Богу, набрали. Люди із задоволенням ходять, займаються, от тільки зараз карантин. З репетиціями важко. Нині ж в “Сіверянах” на обліку 20 людей разом з оркестровою групою. А ми прийшли у 2017-му, коли треба було робити концерт на підтвердження звання, якось за півроку зробили потужну концертну програму, був концерт з аншлагом. Так, фольклор у Міському палаці культури пішов угору.  

– А як ви зацікавилися цією автентикою, фольклором? 

– Це все почалося в обласному методичному центрі, я ж була хормейстером і вела ще фольклорний жанр, тобто, методист по фольклору. Було два направлення, поки Оксана на допомогу мені не прийшла (Пронченко – авт.). І ми їздили по області, я записувала, концерт якийсь чи колектив цікавий, що мені сподобався. У мене багато матеріалу. Ми їздили по роботі – як з методичною допомогою, так і у справах по колективах. У області ж дуже багато колективів. (Володимир Макеєв доповнює: Тисячу з копійками!). Там же є ті, які мають звання народного, ми підтверджували їм звання, робили концертну програму спочатку, потім вже приїздили на концерт. 10 років я так пропрацювала.  

– Яким чином ви обирали те чи інше село? Бо ж не вгадаєш – де натрапиш на знахідку… 

– Ми знали де і в якому районі є колектив. У нас же була картотека відповідна. Тобто, у кожному селі щось було. Зараз, правда, це жанр, який занепадає. Замість фольклорних пісень – Вінник та Лісапетний батальйон, це взагалі. Не хочу нічого про нього казать, люди плутають це з фольклором, але це авторські пісні. 

– Які пісні з яких куточків області вам найбільше подобаються?

– Пісні кожного району цікаві всі і по-своєму, але мені більше до душі ті які ближче до кордону, там зустрічаються цікаві діалекти: Семенівка, Дніпровське, ми їздили, записували з Оксаною. Така у нас була міні-фольклорна експедиція. Потім збірку видали. Робили концерт, запрошували цих бабулєчок, співали вони, потім співала “Калита” і “Горлиця”. Я там теж працюю. Свого часу прийшла туди – теж рятувати, я була в шоці: український колектив співав… Кадишєву. Тобто, репертуар у них був не як для фольклорного колективу. То почала їм по-другому робити “зачіску”. Було важко. Зараз все уже нормально. 

Володимир Макеєв підказує: 

– Тричі вони були лауреатами обласної премії імені Василя Полевика. 

Ольга Коцур: 

– Так. 

Наша героїня продовжує: у етнографічних мандрівках завжди звертає увагу на побутову мову місцевих жителів. 

– У прикордонних районах вона така мішана: українсько-білоруська. Мені це дуже подобається. Там слова такі цікаві. Мова така… смачна. Коли ми шифруємо ці пісні, то робимо акцент на якомусь слові. Коли заїжджаєш углиб Чернігівщини – у Прилуцький район, то там вже чиста українська, без діалектизмів. Пісні – літературніші. Там же поруч Варва, Полтавщина. А на прикордонні – таке все цікаве, там гомонять. 

– А хоча б приклад такої говірочки?

(співає) – Ой пайду я проти сонця, виглядати чарнаморця…

– Ух ти! 

(продовжує співати) – Ретуй-ретуй-ретуй, мая мила, калі вєрно любила. (продовжує вже звично) – Це якраз Дніпровське, прикордонний з Білоруссю район. 

Під час минулорічного концерту “Андріївські вечорниці”

– А от з людей, з виконавців народних пісень, вас хтось вражав?

– Вони всі фанати. Цим і радують. 

Володимир Макеєв додає: – Уляна Павлівна. 

Ольга Коцур: – Так, Уляна Павлівна Ткаченко з Шестовиці. Зараз вона вже, мабуть, десь з небесним хором співає… Ми багато дуже в неї пісень взяли. Їх виконує шестовицький хор, про колектив та пісні чернігівська журналістка Алла Клименко зробила передачу на цілих три серії. Яка ж це пісня там звучала? (перебирає на звук композиції) 

(співають утрьох) – Аддала мене мати заміж маладою…

Фольклорна експедиція, с. Дніпровське, Оксана Власенко і Галина Геращенко. 2015. Обласний методичний центр.

Ольга Коцур розповідає, що етнографічні мандрівки – це завжди непросто. Але під час роботи у методичному центрі – їм все ж таки виділяли для цих цілей окремий транспорт. Зараз, звісно, самі їздять. Програми такої державної немає, щоб фінансувала експедиції, тому за свій рахунок…

Ірина Лагойко:

– Ми зараз шифруємо те, що назбирали тоді. Буквально нещодавно знайшли бабусю в Вертіївці. Поки домовлялися про приїзд, то дізналися що 40 днів скоро. Тобто, нема бабусі. 

 

Ольга Коцур: 

– У цьому і складність: бабусі відходять. Від них це що залишилося – то пісні. 

 

Володимир Макеєв: 

– Основний наш запас матеріалів писався з 2008-го і по нині. Багато дуже маємо. Так це ще тодішні люди. 

 

Ірина Лагойко: 

– Нині важко знайти тих людей, які знають народні пісні. Частіше ми звертаємося в архіви. 

 

Володимир Макеєв: 

– Там є ще з радянських часів записи народних матеріалів. Ніхто не знає, а вони там лежать, пиляться. 

Ольга Коцур продовжує:

– Раніше ж як видавали пісні? Пісні про Леніна щоб спочатку були, а потім вже фольклорний матеріал. У Дубравіна (Валентин Дубравін, відомий етнограф і фольклорист родом з Ніжина – авт.), наприклад, дуже гарні розшифровки: нотний матеріал. Але що ноти, вони ж не передадуть мелізматику, як аудіозапис. У кожному ж куплеті навіть тональності бувають різні. Мелізматика – це прикраси, підголоски, звукове забарвлення пісні, мелодійної лінії.  Тому багато слухаємо наші записи, коли шифруємо. 

– Куди востаннє їздили?

– Та планували у Сосницький район, але ж ця пандемія (роздратовано) все збила… Казали, що там є дід, який дуже гарно співає. Тепер переживаємо, чи застанемо… Перед цим їздили до Новгород-Сіверського району, минулого року здається. Стільки подій, що я вже плутаюся, що і коли.

 

– Значить, це добре, що є інтерв’ю, можна зробити собі помітки і підбити підсумки. А взагалі, як відбувається процес народження класної, автентичної пісні з Чернігівського краю? Поетапно? Що ви робите, бо так виглядає наче – прийшов, тобі заспівали і на, маєш.

– Та ні. Це дуже кропітка праця. Ми повинні відчутинаперед яка саме пісня запрацює на сцені чи ні, і чи буде цікава глядачеві. Одна справа – заспівати для себе, інша – концертний варіант. Тому вибираємо саме таку, концертну. Розшифровуємо спочатку слова, особливо такі рідкісні, діалектні. Комп’ютер їх не “розуміє”, завжди намагається виправити. Потім розшифровуємо мелодичну лінію, причому робимо розбивку на партії на три голоси, потім – мелізматику. Далі вже розучуємо. Але ми стараємося це все робити так, щоб максимально зберегти природне звучання, щоб не було обробки, без аранжування, щоб звучало так, як звучить наша Чернігівщина. Інколи робимо пісню, розбиваємо на голоси, а потім кажу: ні дівчата, це щось дуже красиво виходить, гармонійно, а у фольклорі – інколи буває всупереч законам гармоніі. Якщо б на це поглянув викладач, то сказав би: що ви там робите! Вам два і до свіданія! (сміються) Те звучання виглядає помилковим, але і без гармонії воно природне. Бабусі ж не знали музичної грамоти, співали як уміли, та виходило дуже гарно. Чернігівський, Городнянський, Новгород-Сіверський, Ріпкинський райони – там всі пісні дуже красиві. Старовинні. Тут співають так, як з часів Київської Русі. 

– Тобто, виходить, що пісням Чернігівщини по кілька сотень років?

– Так. Але воно втрачається… Якщо зараз фольклором не займатися – то все. Все витіснить естрада. Ми трошки робимо це “Калитою”. Наш рок-фолк для чого? Щоб донести до молоді. І їм подобається. Дуже ж цікавий матеріал. 

– З чого виникла “Калита”, що послужило кроком до її створення? 

– Коли я ще працювала у методичному центрі, чомусь у мене в голові зародилася така назва “Калита”. Думаю, якщо у мене буде такий колектив, який я сама створю (всі ж решта – були створені до мене: і “Горлиця”, і “Сіверяни”, і у Хмільниці, а мого – не було), то тільки такий. Тому я спочатку обрала назву. У перші моменти ми з Оксаною удвох співали, нам було важко, у нас була студія при МПК, але щось так з естрадою не склалося, мене завжди більше до народного тягнуло. Можливо, через виступи на весіллях мене від цього всього відвернуло, не знаю….

– А на весіллях просять зіграти щось автентичне, чернігівське?

– Звичайно! Є дуже багато людей, яким це подобається. На жаль, у нас концерти в основному естрадні, я не розумію чому. Люди дуже люблять фольклорну пісню, народну. Хочеться, щоб у нас був фестиваль саме фольклорний, щоб багато приїжджало гостей і співали фольклор, дуже хочеться такого…

Оксана Пронченко додає: 

– У минулому, ой ні, позаминулому році ми їздили у Київ на фольклорний фест – “Віртуози фолку”. 

Ольга Коцур (сумно): 

– Були там виконавці фольклорні, але дуже мало, вироджується це все. Чимало псевдофольклору. 

– Можливо, вся справа у тому, що люди просто не хочуть заморочуватися? Бо як ви кажете – треба взяти ноги в руки, папірець, диктофон, ручку, поїхати у село, записати це все…

Ольга Коцур: 

– Так, легше скачати фонограму в інтернеті. (співає) Ой на горі два дубки…

– От ви також виступали і в екзотичному Китаї. Як сприймали там українську пісню?

Ольга Коцур: 

– Чудово сприймали. Ми ж танцювальним колективом їздили, з оркестром. Виходило дуже драйвово – з рухами, з музикою. У Китаї  зовсім інші музичні традиції – музика мелодійна, гармонійна. Беруть тільки картинкою та яскравими костюмами. У нас все інакше було. Тільки ми спочатку виступали, а потім було по півтори години фотосесії з китайцями, ми ж для них як білі ворони (сміється). 

Володимир Макеєв доповнює дружину: 

– Ще було незвично: вони ж українських пісень не знали, просили весь час якісь “Подмосковні вечори”. Навіть у 2019-му доводилося пояснювати, що ми не Радянський Союз, а Україна. Укула, як називають нашу країну у Китаї. 

Оксана Пронченко:

– Там немає такого як у нас, що є професійні колективи, де співає і молодь. Там це все аматорське, відтак, виступають тільки пенсіонери.  

Володимир Макеєв: 

– Але там бабушки такі двіжєнія роблять, що ух. На шпагат сідають!

Ольга Коцур:

– А у нас всі на сцену із сапками та заступами виходили (сміється). А там всі займаються спортом. 

– Відомо, що ви та ваші колеги – колекціонуєте старовинний український одяг. Торік навіть була виставка у Міському палаці культури перед концертом “Андріївські вечорниці”… 

Ольга Коцур: 

– Почалося все потихеньку – з одного вбрання. Бабуся мого чоловіка зберігала такий одяг – спідницю. Вона так трималася за неї, що нікому не давала. Як скарб. Вона ж не знала, що та спідниця буде на сцені. Потім появилася у мене сорочка теж…  (перепитує у чоловіка) З Коропського району? Вишита така. Фартух у мене з Понорниці. І корсетка у мене теж від Вовиної бабусі. Вже потім потрошку почали скуповувать. У нас самий більший “олігарх” – це Іра (з посмішкою киває убік Ірини Лагойко). У неї дуже багато вбрання. Моя прабабуся теж мені дала фартух і сорочки такі домоткані, ми хочемо їх також десь вигулять… Це для фольклорного фестивалю, а ви ж бачите, що зараз твориться…  – Ви знаєте, зараз потихеньку повертається мода на українську автентику в одязі. Ось, до нас нещодавно приходили молодята і одружувалися саме в такому одязі. 

– У нас дуже гарне вбрання у Чернігівщині. У Новгород-Сіверському районі. Є така сподніца – сарафаном пошита. Таке трапляється у прикордонних районах – Городнянському, Семенівському. У Куликівському – вже проста юбка, але теж звалася сподніца. А у прикордонних – у Дніпровському вже як сарафан пошите. 

– Кажуть, що старовинний одяг не тільки красивий, а й зручний…

– Так, бо це натуральні матеріали: льон, полотно. У них дуже добре переносити спеку, не холодно. 

Оксана Пронченко: 

– Коли вдягаєш оцей старовинний костюм – то людина себе навіть по іншому відчуває. Людина буквально міняється на очах. 

Ірина Лагойко: 

– У мене кішка з цих речей не злазить. 

Оксана Пронченко: 

– Енергетика ще та. Які люди тоді були, мабуть, не такі, як зараз, то і костюми тоді такі були – енергетично… заряджені. Не знаю… Там же все ручне: пошиття, орнамент, вишивка – людина ж вкладала це все в одяг. Щось же вона думала! Вкладала свою працю, зусилля! 

Ірина Лагойко (простягає телефон з фото старовинного чернігівського одягу, який продається онлайн, у кадрі – вишита сорочка): 

– Оце Чернігівщина! Зараз багато такого є, я ж теж через інтернет купляю. Це недешево – кілька тисяч грн. У нас у Чернігові є перекупи, які на Київ відправляють те, що класне, а тут лишаються вже… рештки… А Київ тоді нам продає. Задорого. 

Оксана Пронченко: 

– Потім приїжджають з-за кордону і купляють ці речі зовсім за шалені суми. 

Ірина Лагойко:

– Зараз популярно робити етнічні календарі. Фото зробили, виставку, а потім продають. Дуже дорогі прикраси. 

– Найнезвичніша аудиторія, перед якою доводилося виступати? Президенти були ж?

Ольга Коцур: 

– Так. Кучма. Ющенко. Янукович – не пам’ятаю. Перед двома останніми не виступали. Міські голови були, губернатори. Бізнесмени, політики.  

– Які творчі плани у артистки Ольги Коцур та у Ольги Коцур – керівника творчих колективів

– Хочеться дуже концертів, гастролей, побувати на фестивалях. Ще така мрія – відвідати Канаду. Взагалі-то моя дуже велика творча мрія – відвідати Грузію і Канаду. Хочеться, щоб колективи не тільки працювали на репетиціях, а щоб і на концертах. Щоб звучав фольклор. Тому що колективи розхолоджуються, якщо вони не реалізовуються десь на концертних майданчиках. Чому ми виступали на сходах біля оновленого входу до Міського палацу? Щоб “Сіверяни” і “Калита”… хоч трошечки їх “взбодрить”. Коли велика пауза, як сказать? Коли ти виходиш на сцену – то все одно є хвилювання, голос дрижить, особливо, якщо ці пісні на сцені ще раніше не виконувалися. Але – це нормально. Якщо немає “мандража” – то ти не артист. А коли ти працюєш з аматорським колективом, який займається по дві-три години на тиждень, 20 чоловік, ти за кожного відповідаєш, вони всі різні… Це важко.  У нас ось почала дитина співати, їй 11 років, в неї дуже гарно сопрано – як виспівається, то діло буде. Спочатку “Сіверяни” це дуже важко сприймали, але Ольга Олексіївна сказала буде так, як “я сказала”. Це ж не хор! Повинні бути різні люди, змішаний склад, щоб співали і старші і молодші. Вони цього не розуміли, а зараз вже звикли.  А дисципліна у колективі жорстка?

– У нас все як у професійних колективах: 45 хвилин поспівали, 10 хвилин – відпочинок. Потім знову поспівали – знову відпочинок. У нас немає такого – хтось співає, хтось розмовляє. Тому що Ольга Олексіївна як подивиться, то одразу всім мову одбирає (сміється). Але що поробиш? Якщо будемо розсусолювати, то не встигнемо нічого, а так за день дві пісні встигаємо розібрати. “Сіверяни” дуже швидко сприймають мелодію. Важче було з танцями. А зараз і танцюємо, і співаємо. Пандемія, правда, все збила. Скажу так: “Сіверяни”, хор у Хмільниці, “Горлиця” вже виступають не як аматори, а як професіонали. Звісно, є ще рухи якісь, люди трохи бояться, до “Сіверян” он прийшли нові учасниці. Я завжди роблю так: тиждень пройшов – і на новий концерт виставляю нову людину. Щоб була обкатка. Хвилювання йде що страшне, руки трусяться, а мені ж смішно – очі такі, все таке! А потім на другому концерті, третьому – і нічого, нормально. Людина працює і не страшно нічого.

фольклорний колектив «Горлиця», с. Шестовиця, 2012. У центрі – Володимир Макеєв

–  Які є традиції у колективах? (у кімнаті сміх)

– Це ж аматорський колектив. Ми після концертів обмінюємося стравами, кожен готує і приносить щось своє. Всі ж хазяйки такі! Ви що! Ми всі сімейні свята разом відзначаємо, ми спілкуємося. Такий собі тімбілдінг. Є у нас і власна ініціація – вступ до “Сіверян”. Обряд важкий – купуємо дуже гостру гірчицю, мажемо її смачно на кусень хліба і новенька мусить спочатку промовляти слова “Я, така-то, вступаю у лави “Сіверян”. Після того, як з’їла бутерброд – промовити те саме, але трохи інакше “Я, така-то, вступила у лави “Сіверян”. Повірте, це зробити не так і легко (сміються).  

– А гірчиця чому? 

– Щоб розуміли, що бути артистом – важко. Це і дихання, і слова, і рухи. Це робота над собою вдома. Я кажу: дівчата, як готуєте, то повісьте десь там на шторці та вивчайте слова. 

– Це правда, що перед концертом краще менше їсти? 

– Я перед концертом взагалі не їм. Як і перед службою. Зате після настає таке відчуття ейфорії чи що… Наче як видихнула. Це кайф! Чи ловиш просто енергію від залу. І коли цього кайфу довго немає, от як у пандемію, то настає “ломка”. Ми співаємо на репетиціях, але це не те. Концерт – це ж форма і витривалість. 

Ірина Лагойко:

– Ми молодіємо після кожного концерту. 

– Вдома співаєте? 

Ольга Коцур: 

– Якщо нові пісні – то вони постійно в голові крутяться. 

Ірина Лагойко: 

– Перед сном так “співаємо”. 

Колеги по роботі, друзі по життю. Зліва направо – Оксана Пронченко, Ольга Коцур, Ірина Лагойко

А ще Ольга Коцур мріє зробити великий ювілейний концерт, запросити кращі фолк-колективи області, запросити на творчу співпрацю режисера та актора Олексія Биша. Також у творчих планах артистки – зробити театралізовану весільну фолк-постановку, але, аби це сталося – доведеться дочекатися завершення пандемії.

Tags: , , , , , , ,